Четверг, 15.11.2018, 05:20
Приветствую Вас Гость | RSS
Главная | Каталог статей | Регистрация | Вход
Меню сайта
Категории каталога
Мои статьи [74]
Наш опрос
Какое у Вас отношение к рекламе?
Всего ответов: 56
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
"Круглий Двір"
Главная » Статьи » Мои статьи

Щодо голодомору

Як згадує Надія Іванівна, її батьків звів у родину сам Господь. Мама, Анастасія Антонівна, залишилася вдовою після смерті чоловіка-солдата Першої світової, а батько Іван Лукич— вдівцем з трьома дітьми і старою матір’ю на руках. Анастасія була з роду зажиточного, милосердного і роботящого. Щонеділі ходила на службу до церкви, там і познайомилася з Марійкою— середульшою дочкою Івана Бугая. Був він кремезний і чепурний, а головне дуже добрим і роботящим чоловіком. Дівчинка в 6 років ніби прикипіла серцем до молодиці, все горнулася до Насті в церкві (потребувала дитина маминої ласки), і невдовзі звела їх з батьком докупи. Так молода сім’я одразу стала багатодітною. І ще більшала. В 1925 році народилася Катя, через два роки — Тетяна, ще через два —вона, Надія, за нею — Галя. Жили, не бідували. Мали корову, коня, яким батько заробляв на прожиття, працюючи їздовим на перевезенні лісу на склад. Бабуся була повитухою — теж шматок хліба мала.

Так було до 1932 року. Одного дня батько прийшов додому зажурений, сказав, що призначили його в продбригаду ходити по дворах. Наступного дня на роботу він не пішов, а ще через день, пораючись біля печі, мама зойкнула, узрівши у вікно, що до двору йде бригада, а в ній не чужинці, а прокляті вже відтоді знайомі обличчя. Батько заховався на горищі. І хоч мати сказала, що його нема, обшукали все господарство, доки не знайшли його. Забрали, без суду і слідства, як потім розповів він, відправили на будівництво каналу «Москва — Волга».

… Шануй отця свого і матір свою…» Це четверта Заповідь Господня, яку приймали люди всіх часів. Більшовики і через неї переступили. Вони забирали батьків, не кажучи дітям куди і завіщо. Дітям наказували цуратися «таких батьків», а пам’ять жінок стирали хвилею жаху. Він не скінчився арештом батька. Невдовзі та ж бригада забрала у залишеної без годувальника сім’ї, корову, коня. До останньої курки знесли з двору. Розібрали і вивезли клуню, з якої потім на великому млині побудували конюшню. А потім один з тих антихристів прийшов з рядном, прослав його посеред хати і вигріб з скрині все, що там було, навіть дитячим не погребував. У матері слів не було, їх вже не вистачало. Вона лише пригортала до себе наляканих дітей. Здавалося, з того дня вона оніміла. Може б і вижили, якби мали, що обміняти на хліб, але в хаті і в хліві порожньо. Мати восени нищечком сушила шматочки гарбузів, складала їх у торбинку і ховала на печі, де спали діти, під одягом, яке вже перетворилося на дрантя“.

— Мені було три роки, а пам’ятаю, як ці ж дядьки, вже вкотре зайшовши до порожньої хати, тягли з-під нас, ще живих, торбинки з тими сушеними шкурками,” — плачучи розповідає Надія Іванівна.

В ті чорні роки діти не народжувалися, а вмирали. Бабуся-повитуха не могла приносити в сім’ю нічого. Взимку і навесні 33-го сім’я стала меншати. Відійшла бабуся, не прокинулися вранці хлопчики, за ними — дві сестрички. Зосталася Настя з двома донечками. У світі зробилося темно, незатишно, самотньо і сумно. За вікнами порожньої оселі тільки вітер завиває, наганяючи хату до самих сволоків печаллю.

Скільки жила мама, стільки з вдячністю згадувала сестру та родича, дядька Тишка, які допомагали в скрутну годину. Для всіх померлих він збивав гробики і, бачачи, як матері вже не сила стягти ті ящики на гору, як казали тоді, до Кардашевського ( на цвинтар), допомагав їх одвозити й хоронити по-християнськи. З усієї родини вижила мати, Марія та Надія, вижили завдяки Марійці. Ходила по полях, шукала мерзлі овочі. Якось повернулася біліша за крейду, з порожніми кишенями і затужила: ”Хто про нас подбає, як відійдемо до вічного пристанища?”,— а, виплакавшись, розповіла. “ Йду Лучкою, бачу наш кінь ледве ноги тягне. На возі мерці. Порівнявся зі мною, зупинився. Глянула, а в нього сльози течуть. Я вскочила у чийсь двір, щоб не бачити того”.

Марійці тоді було 14. В наймах заробила якісь грошенята і подалася з іншими дітьми в Суми. Там купувала 5-6 хлібин, дві залишали собі, а решту продавали. Дітей ловили, забирали в них хліб. А Марію мама ходила зустрічати в Гай. Та кине їй мішок на ходу з поїзда і на станцію порожняком їде, її не чіпали. Цей хлібець і врятував їх з матір’ю від голодної смерті.

Мати винесла свій материнський страдницький хрест. Все життя мовчала, таким великим був страх за ті роки. Потім уже в старості якось розповіла: ”Сниться мені сон, ніби йду на гору, що до кладовища, а на середохресній дорозі (де нині Жовтнева з вул. Пам’яті, Братською перетинаються) вийшов старий і поклав мені на плечі хрест. Йду з останніх сил на гору”.

Вона таки винесла його. В 1936 році повернувся додому батько. Живий, але хворий на легені. Вижив, як розповідав, тільки тому, що мінявся з в’язнями цигарками на хліб. Прожив він ще 10 років. А мати прожила довге життя — 85 років . Жах від прожитого був настільки живучим, що за життя вона мовчала про ті роки, про тих лакуз, які позбавили життя її дітей. Про все те розповідала нищечком Марія. Немає її вже в живих, а пам’ять і довічна вдячність за збережене життя живе.

Надія Іванівна прожила також довге і красиве життя в парі з чоловіком Сергієм Васильовичем Бриченком. Виховали двох синів, мають трьох онуків і навіть правнука. Для них бабусина розповідь — то історія, для неї — життя.

Тамара Смілянська.



Источник: http://"КД"
Категория: Мои статьи | Добавил: sadovnychyi (25.12.2007) | Автор: Тамара Смілянська
Просмотров: 484 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2018